Карта № 4. Документування геноциду ромів.

Які установи свого часу займалися фіксацією втрат ромів?

Передусім, маємо документацію радянської Надзвичайної державної комісії зі встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників (далі – НДК). На сьогодні відомо про понад 155 місць масової загибелі ромів у кордонах сучасної України. Документи НДК містять відомості лише у близько 60 із них. Але ці джерела мають свої особливості. Найчастіше коли роми згадані як жертви, дані про них часто обмежуються одним-двома рядками (тобто лише згадкою про факт убивства) без зазначення місця, дати, кількості загиблих, обставин смерті, виконавців злочину тощо. Рідко наведено хоча б один із цих фактів. Вкрай рідко – два і більше. Лише у поодиноких випадках можна знайти докладний опис події. У тих випадках, коли загибель ромів все ж було задокументовано, здебільшого йдеться про описи розправ над невідомими для місцевого населення ромами, кочовими – тобто людьми, які були «чужорідним», стороннім елементом для осілих громад. Типовий зразок висвітлення цього злочину в документах умовно виглядає так: «...також німецькими окупантами поблизу такого-то населеного пункту в лісі був схоплений і розстріляний циганський табір». Зрозуміло, що в тих випадках, коли окупанти вбивали схоплену мобільну групу ромів, у НДК пізніше не було змоги знайти докладні відомості про чисельність жертв і їх поіменний склад, оскільки останні були невідомими місцевим (на основі показань яких НДК і збирала відомості). Свідки часто не називали (або ж НДК їх просто не фіксувала) дати страт і місця вбивств. «Навесні 1942 року була проведена реєстрація циганського населення і після реєстрації всі цигани були розстріляні», – це все, що зазначено в акті НДК про Чернігів, місто, де, за різними оцінками, було вбито від тисячі до близько двох тисяч ромів. У деяких випадках зібрані серед свідків відомості про вбивство ромів взагалі не були внесені до підсумкових актів НДК про втрати населення. Так сталося у Сімферополі (де загинуло понад 800 ромів), Києві (де про вбивства ромів у Бабиному Яру згадав принаймні один свідок, проте вони не були зафіксовані в підсумковому акті НДК), тощо. Чим можна пояснити такий спосіб документування долі ромів? Таких причин кілька. По-перше, це швидкоплинність роботи та обмеженість ресурсів місцевих відділень НДК. Вони в стислі терміни повинні були виконати величезну роботу щодо підрахунку як чисельності вбитих і вивезених до Німеччини громадян, так і збитків, яких зазнало господарство. По-друге, це відносна нечисленність ромських жертв порівняно з іншими категоріями населення. На тлі значних кількісних втрат єврейського та слов’янського населення (останнє часто масово гинуло в тих місцях, де окупанти вдавалися до «акцій відплати» за реальну або уявну підтримку радянського партизанського руху), а також на фоні довільних розправ з усіма, кого підозрювали в опорі, роми як окрема група жертв губилися і залишалися непоміченими. По-третє, мав місце і фактор, пов’язаний із ромською громадою. Якщо йшлося про кочових ромів, то вони були зовсім не відомі місцевому населенню і співробітникам комісії. Якщо ж жертвами ставали місцеві роми, то це були, як правило, ремісники, різноробочі, працівники сфери обслуговування, сільськогосподарські робітники і селяни, які перебували на нижчих щаблях соціальної ієрархії. Унаслідок цього вони були малопомітними в соціально-політичній реальності передвоєнного часу, а тому їх зникнення не ставало кричуще помітним для міського соціуму. По-четверте, роми, які пережили окупацію, майже не надавали свідчення проти нацистських злочинів (можливо, їм не дали такої можливості). Зібрані комісією свідчення від самих ромів - поодинокі. По-п’яте, діяльність НДК було підпорядковано внутрішньо- та зовнішньополітичним завданням. У зовнішньополітичному вимірі завдання полягало в підготовці корпусу претензій і доказової бази для трибуналу над нацистською Німеччиною з метою отримання репарацій. Внутрішньополітичне завдання мало на меті використання документів НДК для інформування – а разом із тим і виховання –  аудиторії про масштаби людських втрат і матеріальних збитків. І зовнішньо-, і внутрішньополітичні завдання зумовлювали висвітлення звірств і геноцидних практик такими, що були спрямовані не стільки проти конкретної групи (або груп як таких), скільки проти всього населення СРСР, будь-якої етнічної належності.

Іншим важливим масивом джерел для вивчення долі ромів є судово-слідчі справи тих, кого після війни звинувачували у «зраді Батьківщини». На сьогодні серед десятків тисяч архівно-слідчих справ, що зберігаються в архівах Служби безпеки України, було виявлено понад 50 справ, у яких містяться відомості про злочини щодо ромів. Важливість цих джерел важко переоцінити. Понад третину фактів масових убивств ромів встановлено на основі цих матеріалів. Вони мають низку особливостей, які змінювалися залежно від періоду, коли відбувалося слідство. Справи воєнного часу і перших повоєнних років характеризуються особливою стислістю. Приблизно три чверті наявних справ припадають на ранній післявоєнний період. Вони становлять дуже об’ємну, але якісно менш змістовну інформацію. У перші повоєнні роки слідчі першочергово цікавилися діями підслідних проти активу компартії і радянських функціонерів, військовополонених, підпільників і партизан – іншими словами, усіх, хто чинив опір окупаційному режиму. Злочини проти євреїв і ромів також документувалися, проте у цьому випадку слідчі не прагнули до фіксації подробиць. Точні дати, місце і час злочину в цих описах часто не згадано або зафіксовано вкрай приблизно (інколи вони розходяться з даними, встановленими місцевою НДК). Окрім того, слідству було важливо довести факт злочину, але воно дуже рідко намагалося встановити його мотив. Сьогодні це позбавляє нас можливості відповісти на запитання про те, чому місцеві поліцейські подеколи здійснювали арешти і розправи над ромами навіть без наказу з боку німецького керівництва. Важливо зауважити і те, що з понад 50 справ, у яких розглядали вбивства ромів, лише в трьох було зафіксовано свідчення самих ромів (тих, кому вдалося вижити, або їхніх родичів). Слідчі матеріали 1950-х і особливо 1960-х рр. та пізніше, коли в СРСР прокотилася «друга хвиля» покарань тих, кого звинувачували у співпраці з окупаційним режимом, стали значно докладнішими. Тоді еконструкцію дій підслідних здійснювали не лише за допомогою допитів обвинувачених, свідків і очних ставок, а й нових жанрів слідчої роботи: «протоколи відтворення обставин» (що передбачали виїзд обвинуваченого або свідків на місце злочину і фото- й картофіксацію його показань та показань свідків), а також ексгумації останків жертв і їх подальшу медичну експертизу. Тимчасом як документацію НДК вже добре опрацьовано, матеріали радянських органів безпеки продовжують надходити до наукового обігу, і це уможливлює відкриття нових фактів злочинів щодо ромів, а також перегляд статистики жертв.

Поряд з відомостями, які відклалися у вигляді документів державних організацій, громадських установ або воєнних підрозділів, величезний пласт інформації про ці події ще й донині лишається у пам’яті безпосередніх учасників тих подій або їхніх нащадків. Це як самі роми, яким пощастило вижити, їхні діти або онуки, з якими вони ділилися своїми спогадами, так і неромські свідки – представники етнічних груп, які мешкали поруч. Упродовж останніх десятиліть дедалі активніше використовують метод «усної історії» – інтерв’ювання свідчень учасників різних історичних подій. Розвинулися різноманітні методики як фіксування усноісторичних свідчень, так й інтерпретації отриманих записів. Такі інтерв’ю відіграють важливу роль як додаткові джерела у реконструюванні якомога детальнішої та всебічної картини подій. Однак усноісторичне дослідження має й інші завдання. На відміну від джерел, створених державними, громадськими, військовими діячами, свідчення, що їх надають пересічні люди, персоналізують історичний досвід та переміщують знання про масштабні суспільні процеси у площину особистісного переживання. Записані розповіді людей передають унікальний досвід, що його набула людина («інформант», або «респондент»). Інтерв’ю розповідають не лише про події, пов’язані з життям респондента, а й про те, як він сприймав виклики навколишнього середовища і як реагував на них, допомагають створити уявлення не стільки про самі події минулого, а й про те, як людина оцінює минуле, та що пам’ятає про ті пережиті часи. Утім, в Україні досвід ромів почали фіксувати пізно, коли багато учасників подій уже пішли з життя. Це було зумовлено кількома факторами. Зокрема, тим, що, на відміну від інших груп жертв націонал-соціалістичного режиму, доля нечисленної, невпливової та значною мірою маргіналізованої ромської громади майже не привертала уваги наукового товариства, яке довго не давало собі ради з тим, чим саме історія геноциду ромів може доповнити наше розуміння існування суспільства в умовах екстреми. Додалися й інші чинники, які можна визначити як суб’єктивні: через своєрідність соціального становища більшості ромів та особливості їхньої культури пам’яті – як персональної, так і колективної, – самі роми не були достатньо наполегливими у спробах об’єктивувати набутий трагічний досвід і поділитися ним із навколишнім суспільством. Мемуарів ромів із теренів Радянського Союзу, які пережили геноцид та записали свої спогади, на жаль, украй небагато. Втім, такі свідчення можуть суттєво доповнити карту місць масової загибелі. Щонайменше 17 таких місць, як показує карта, відомі лише з мемуарів, спогадів і свідчень. Те, що ці 17 випадків масових вбивств не відображені ані в німецькій, ані у радянській документації, свідчить або про міру ретельності фіксування таких злочинів як окупантами, так і радянською владою, або про недостатнє опрацювання дослідниками цих джерельних комплексів.

Як можна помітити на карті № 4, випадки, коли маємо щодо окремого місця відомості більше ніж з одного джерела, – нечисленні. Із понад 155 місць лише 19 є такими, інформація з яких походить з двох джерел; у трьох випадках – із трьох джерел. Про решту ми знаємо лише з одного джерела. Така велика кількість слабо задокументованих місць підкреслює нагальність подальшого пошуку різноманітних документів, спогадів і свідчень.