Карта № 5. Увічнення пам’яті ромських жертв.

На відміну від попередніх, ця карта подає просту статистику: лише 12 місць масової загибелі ромів із понад 155 відомих місць облаштовані пам’ятниками або пам’ятними знаками, які містять інформацію, що роми були жертвами (або одною з груп жертв) цього місця.

У науковій літературі вже багато написано про важливість «місць пам’яті» у процесі збереження суспільних уявлень про історичні події. Вже аксіоматичною виглядає теза Яна Ассманна про розподіл соціальної пам’яті на «комунікативний» і «культурний» підвиди, з тією різницею, що тимчасом як перший базується на усній комунікації, трансформується та згасає через кілька поколінь, другий завдяки інструментам фіксації та репрезентації убезпечує знання про минуле від зникнення. Зрозуміло, що пам’ятники загиблим є головним – хоча й далеко не єдиним – засобом у палітрі інструментів для цього. Отже, позначення лише менше десяти відсотків відомих місць загибелі певної спільноти свідчить про вкрай недостатній – якщо не сказати «жахливий» – стан меморіалізації страждань цієї спільноти. Ще 15 місць вбивств ромів хоча і мають пам’ятні знаки, але етнічне походження ромських жертв на них не зазначено – а це означає, що коли з цих місцин зникнуть носії усної пам’яті про ці поховання, нові покоління вже навряд чи знатимуть, пам’ять яких саме жертв увічнює монумент.

Отже, чи втілює український уряд послідовну політику пам’яті щодо геноциду ромів? Чи держава підтримує дослідження та вшанування пам’яті геноциду? Чи громадянське суспільство та неурядові організації залучені до цього процесу? Чи самі українські роми воліють пам’ятати, що з ними сталося під час Другої світової війни?

Аби відповісти на ці запитання, потрібно розглянути загальну ситуацію в культурі пам’яті та національної меморіальної політики в Україні. Зокрема, чи пам’ять про геноцид ромів має місце в рамках уявлень про минуле, які існують в українському суспільстві?

Після здобуття незалежності у 1991 р. українське суспільство не було монолітним: між собою конкурували головним чином етноцентричні та прорадянські (певною мірою – проросійські) настрої. Відповідно, також різнилося сприйняття минулого. Втім, у ситуації конкуренції моделей пам’яті досвіду ромів лишалося замало місця. І прорадянська, і етноцентрична моделі схильні маргіналізувати його. Для тих, хто сповідує першу, вони не становлять окремої групи, призначеної нацистами на повне знищення; їх можуть розглядати лише як активну частину загальнорадянського опору «німецько-фашистським загарбникам» або як загиблих «мирних радянських громадян». Для других геноцид ромів теж не є особливим явищем, яке слід вшанувати, оскільки український націоналістичний рух передбачав етнічну гомогенізацію простору, як фізичного, так і історико-символічного.

Утім, 2004 р. український парламент все ж створив правову основу для вшанування пам’яті геноциду ромів в Україні: Верховна Рада ухвалила постанову, яка встановлювала 2 серпня як день вшанування «голокосту ромів» в Україні. Рекомендувалося «розробляти дії, спрямовані на дослідження масштабу, кількості жертв та місць гітлерівського етноциду ромів під час Другої світової війни, а також вшанувати пам’ять депортованих та вбитих представників цієї етнічної меншини». Однак упродовж наступних років систематичну діяльність, рекомендовану та передбачену законом, майже не проводили, усе здебільшого лишалося на папері. 

Щоб коротко розглянути історію виникнення тих дванадцяти пам’ятників загиблим ромським жертвам, варто окреслити основних «агентів пам’яті», які в Україні працюють у сфері комеморації геноциду ромів, та їхні просвітницькі ініціативи.

Основні «агенти пам’яті» – це передусім неурядові організації (НУО). Для зручності поділимо їх на три групи, але зауважимо, що цей поділ є досить умовним, оскільки ці ініціативи здебільшого є результатом взаємозв’язку та співпраці:

1. Ініціативи ромських НУО, що реалізуються самостійно або у співпраці з неромським неурядовим сектором власним коштом або за донорської підтримки міжнародних чи іноземних фондів. Без сумніву, нинішні ромські етнокультурні НУО та їхніх лідерів можемо розглядати як основних агентів пам’яті, зацікавлених у пам’ятанні геноциду та впровадженні цих знань в український історичний наратив. Їхню пам’ять уже не можна називати «приглушеною» (як це було у повоєнному часі або у пізньорадянському періоді). Подібно до того, що соціолог Славомир Капральський демонстрував щодо ромської спільноти в Польщі, українські роми сьогодні дедалі більше залучаються до публічних церемоній вшанування пам’яті та процесу «винаходу традицій» комеморації, наскільки дають змогу ресурси.

2. Дослідницькі та освітні ініціативи неромських акторів. У цьому випадку ініціативи належать українським (столичним або регіональним) НУО, які шукають та забезпечують фінансування своїх проєктів за донорської підтримки міжнародних чи іноземних фондів. Представники ромської громади можуть бути залученими до таких проєктів. Наприклад, НУО «Український центр вивчення історії Голокосту» (Київ) за останні 18 років за підтримки різних (переважно – німецьких) фондів реалізував п’ять проєктів, у яких історія геноциду ромів була або центральним, або вагомим компонентом.

3. Ініціативи закордонних інституцій або місцевих осередків міжнародних установ, які передбачають освіту, пов’язану з висвітленням геноциду ромів. Вони знаходять в Україні місцевих партнерів із громадянського сектору для реалізації певного проєкту. Наприклад, українське відділення Міжнародного фонду «Відродження» у Києві, серед іншого, має «Ромську програму», яка в основному зосереджена на соціальних та правових питаннях, але також охоплює гуманітарну сферу. 

Відтак, наявні пам’ятники можна умовно поділити на три групи, які значною мірою співвідносяться з вищеописаними агентами пам’яті.

Перша – ті, які постали як результат комеморативних зусиль саме ромської громади, за підтримки інших груп суспільства. Друга – ті, спорудження яких було ініційовано місцевими громадами або окремими групами, часто – але не завжди – за участю ромів. Треті – ті, встановлення яких було результатом ініціатив, які виходили від закордонних або міжнародних організацій, за участю місцевих НУО.

Найяскравішим прикладом першої групи є «Ромська кибитка». Ще в 1995 р. Київське міське товариство ромів «Романіпе» у співпраці із скульптором Анатолієм Ігнащенком спроєктували пам’ятник ромам у Києві. Пам’ятник був створений на пожертви ромів у вигляді кибитки. Коли його  збиралися поставити на постамент, це заборонила міська адміністрація, яка стверджувала, що новий пам’ятник «не відповідає зоні охоронюваного ландшафту». Через кілька років пам’ятник вивезли до Кам’янця-Подільського. У 2006 р. було створено Національний заповідник «Бабин Яр», однак ця установа не вжила заходів для повернення пам’ятника. У Бабиному Яру не було жодного пам’ятника ромам до 2009 р., коли ромська громада знову зібрала кошти та встановила невеликий меморіальний знак із написом: «На цьому місці буде встановлено пам’ятник жертвам Голокосту ромів». У червні 2011 р. цей знак знищили невідомі. Незабаром ромська громада поставила менший камінь з іншим написом, який цього разу не містив обіцянки про спорудження майбутнього меморіалу. Було зазначено тільки: «В пам’ять про ромів, розстріляних у Бабиному Яру». Лише до 75-ї річниці різанини Бабиного Яра український уряд інвестував зусилля та кошти у створення у цій місцевості меморіального простору. Зокрема, за підтримки Міністерства культури пам’ятник «Ромська кибитка» повернули до Києва та урочисто відкрили у Бабиному Яру 23 вересня 2016 р.

Друга група пам’ятників – це ті, спорудження яких було ініційовано місцевими громадами або окремими групами, іноді за участі ромів. Їх також об’єднує те, що жодне з цих місць не є місцем загибелі лише ромів. Як правило, ці місця являють собою локальні Бабини Яри, роми на цих місцях були однією з груп жертв, і тому, коли місцеві громади або громадські організації бралися за впорядкування занедбаних упродовж років місць масових поховань, то відповідно до норм сучасної меморіальної культури усіх жертв було названо окремо, а не узагальнено під евфемізмом «мирні радянські громадяни» тощо, як колись. Це пам’ятний хрест загиблим ромам біля с. Вільшанка Лубенського району Полтавської області, який було зведено за ініціативи Лубенського козацтва та інших громадських організацій, де загинули понад 300 ромів. Це також меморіальний комплекс в урочищі Пирогова Левада Лубенського району Полтавської області. 

У 2019 р. у трьох населених пунктах Житомирської області з’явилися пам’ятники на місцях масових поховань ромів – у с. Іванопіль Чуднівського району, с. Дівошин Овруцького району та с. Калинівка Олевського району. Ці пам’ятники формують третю групу, адже відрізняються від інших як за ініціативою (ті, хто їх спорудив), так і за способом архітектурної, естетичної та освітньої концепцій. Ініціатором та спонсором коштів на облаштування цих місць була закордонна урядова установа – берлінський фонд «Меморіал убитим євреям Європи», який реалізовував проєкт у співпраці з українськими НУО та місцевими органами влади, що зумовило масштабність і багатоаспектність цієї ініціативи: історико-дослідна робота про обставини загибелі, освітня діяльність із місцевими громадами, масштабне висвітлення церемоній відкриття у медіа.

Як можна помітити, незважаючи на різницю у типах та обставинах виникнення пам’ятників, усі три групи поєднує одна риса: жоден із них не був ініційований та втілений державними органами, відповідальними за роботу в галузі культури та збереження пам’яті про минуле України. Отже, про геноцид ромів у сучасній Україні пам’ятають у специфічний спосіб і неоднозначно. У ситуації боротьби між «пострадянським» і «етноцентричним» дискурсами історії та відтінками цих моделей динаміка поширення пов’язаної з геноцидом ромів пам’яті все ж є позитивною, та відповідає тенденції на формування в Україні третього типу колективної пам’яті – «інклюзивного». Проте, це заслуга передусім неформальної освіти та заходів зі вшанування пам’яті, розроблених НУО, і вона досі охоплює невеликий сектор суспільства.