Метод «усної історії» та його застосування для вирішення завдань проекту

Михайло Тяглий,

Український центр вивчення історії Голокосту

 

Метод «усної історії» та його застосування для вирішення завдань проекту

«Геноцид ромів (циган) в добу окупації України (1941-1944):

дослідження, викладання, увічнення пам’яті»

 

Поряд із численними свідченнями про переслідування та вбивства ромів, які відклалися у вигляді документів державних організацій, громадських установ або воєнних підрозділів та зберігаються на папері в різних архівних закладах, величезний пласт інформації про ці події ще й донині зберігається в пам’яті безпосередніх учасників тих трагічних подій або їхніх нащадків. Це можуть бути як самі роми, котрим пощастило вижити, їхні діти або онуки, з якими вони ділилися своїми спогадами, так і неромські свідки того, що відбувалося навколо них, – представники українського, російського, польського населення та інших етнічних груп, що мешкали поруч та навіть могли бути якимось чином залучені до подій, у яких роми фігурували як жертви.

Записати та витлумачити спогади безпосередньо від тих, хто з різних причин сам був не в змозі викласти свій досвід у вигляді, скажімо, статті або книжки, покликана галузь історичного знання, що має назву «усна історія». Упродовж останніх десятиліть історики дедалі активніше використовують метод інтерв’ювання та запису свідчень учасників різних історичних подій. Уже з’явилися та розвинулися різноманітні методики як власне фіксування усноісторичних свідчень, так й інтерпретації отриманих записів. Такі інтерв’ю відіграють важливу та корисну роль як додаткові джерела у прагненні дослідників реконструювати якомога детальнішу та всебічну картину певних подій.

Однак усноісторичне дослідження має й інші завдання. На відміну від джерел, створених колективними акторами або державними, громадськими, військовими тощо діячами, свідчення, що їх надають окремі люди, мають безцінні риси оповіді про історичні події крізь призму сприйняття певної людини, вони персоналізують історичний досвід та переміщують масштабні суспільні процеси у площину особистісного переживання та сприйняття очима конкретного учасника. Отже, поряд із вищезазначеним, записані на диктофон розповіді людей про пережиті події містять їхні власні оцінки та ставлення до тих явищ, передають унікальний досвід, що його набула людина (того, хто дає свідчення, називають «інформант», або «респондент»). Інтерв’ю відповідають на запитання не лише про події, пов’язані з життям респондента, а й про те, як він сприймав виклики навколишнього середовища і як реагував на них, допомагають історикам створити уявлення не лише та не стільки про самі події минулого, а й про те, як людина сприймає минуле, та, головне, що пам’ятає про ті пережиті часи – а отже, краще зрозуміти думки, оцінки та мотивації учасників історичного процесу та його наслідки для суспільства й окремих людей, і тим самим краще пояснити формування у них сучасної ідентичності[1].

Утім, в Україні особистий досвід однієї з груп жертв нацистського режиму – ромської громади, яка пережила переслідування та винищення в роки Другої світової війни, почали фіксувати та вивчати досить пізно, коли багато безпосередніх учасників подій уже пішли з життя. Це було зумовлено кількома факторами. Зокрема, тим, що, на відміну від інших груп жертв націонал-соціалістичного режиму, доля малочисельної, невпливової та значною мірою маргіналізованої ромської громади упродовж тривалого часу майже не привертала уваги наукового товариства, яке довго не давало собі ради з тим, чим саме історія геноциду ромів може доповнити наше розуміння життя в умовах екстреми. Додалися й інші чинники, які можна визначити як суб’єктивні: через своєрідність соціального становища більшості ромів та особливості їхньої культури пам’яті – як персональної, так і колективної, – самі роми не бути достатньо наполегливими у спробах об’єктивувати набутий трагічний досвід та поділитися ним з навколишнім суспільством. Мемуари ромів із теренів Радянського Союзу, які пережили геноцид та записали свої спогади, можна, на жаль, перелічити по пальцях одної руки.

З-поміж вдалих спроб зібрати свідчення тих ромів, які вціліли в роки нацистського геноциду, варто назвати два проекти. Жоден із них не був сфокусований саме на фіксуванні свідчень ромів, однак це завдання також було певною мірою виконано. У 1999–2001 рр. з метою організації виплати компенсацій було проведено анкетування про пережите в роки Другої світової війни ромів Закарпатської області, внаслідок чого зібрано певну кількість письмових свідчень[2]; багато з них було опубліковано згодом у збірнику «Бiлий камiнь з чорної катiвнi: Голокост ромiв Закарпаття»[3]. У той час в Україні, а також у 36 країнах світу діяв масштабний проект фонду «Ті, хто пережили Шоа», який заснував кінорежисер С. Спілберг. Найбільшою групою, в якій на відео записували спогади, були євреї, що вціліли під час Голокосту, однак у різних країнах було також зібрано 408 свідчень ромів (близько 150 інтерв’ю – у пострадянських країнах)[4]. Попри те, що певна кількість свідчень викликають критичні зауваження (для запису інтерв’ю з ромами не завжди застосовували відповідну цій групі інформантів методику, рівень підготовки інтерв’юерів не відповідав вимогам роботи з ромськими інформантами), все ж умовах катастрофічного браку історичних джерел з цієї теми «ромська частина» колекції фонду цінується на вагу золота. Слід також відзначити велику самовіддану роботу російського циганознавця Ніколая Бєссонова, який записує життєві історій ромів, зокрема досвід періоду Другої світової війни, в Росії, Україні та Білорусі. Що стосується запису свідчень тих представників місцевого населення, хто на власні очі бачив переслідування нацистами ромів (як і євреїв та інших груп жертв), слід відзначити масштабний проект по фіксації спогадів літніх людей, у тому числі в країнах СНД, який здійснюється французькою організацією «Яхад – Ін унум» під керівництвом католицького священика о. Патріка Дебуа[5].  

Науковий часопис УЦВІГ «Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі», який висвітлює тематику геноциду ромів під час нацистської окупації України, також розміщував на своїх сторінках не лише дослідницькі статті з цього питання, а й свідчення, записані від ромів, і їхні спогади[6]. Однак наявних у дослідників усноісторичних джерел украй недостатньо. Тому, зважаючи на всі ці обставини, одним із завдань УЦВІГ у проекті «Геноцид ромів (циган) в добу окупації України (1941-1944): дослідження, викладання, увічнення пам’яті» є примножити історичні джерела на цю тему й долучити дослідників та викладачів з різних областей країни до систематичного пошуку та фіксації свідчень як у самих ромів, що пережили переслідування, так і у їхніх сусідів, які на власні очі бачили події окупації та навіть брали у них участь. Варто спрямувати зусилля місцевих партнерів саме на ті місця, де, за даними архівних джерел, під час німецької окупації відбувалися масові страти ромського населення (нині таких місць на території сучасної України відомо близько 70).

Виконати це завдання – нелегка справа з кількох причин. Насамперед, в деяких областях сучасного ромського населення просто немає. Тож навіть якщо документально випадки масових убивств зафіксовано, спогади про загиблих ромів все ж відсутні, позаяк відсутні ті роми, котрим пощастило вижити (тобто вбивства були тотальними), відсутні неромські свідки, а головне – немає каналів передання пам’яті про ці вбивства і місць пам’яті про них (пам’ятних знаків, могил із позначкою етнічної належності жертв тощо). В деяких інших регіонах країни – протилежна ситуація: сучасне ромське населення і нині живе біля тих місць, що відомі як місця масової загибелі ромів. Здавалося б, серед сучасних ромських жителів можна сподіватися знайти тих, хто зберігає в пам’яті спогади про події років війни. Однак за ближчого розгляду та намагання встановити контакт з потенційними інформантами інколи відбувається так, що роми, які сьогодні мешкають у цих місцях, не є «місцевими», адже їхня група оселилася тут уже у повоєнні часи (зокрема, після Указу Верховної Ради СРСР 1956 р., за яким радянська влада намагалася примусити ромів до осілого способу життя). Таким чином, не всі сучасні ромські громади відчувають історичний зв’язок із тим ромським населенням регіону, яке жило там напередодні Другої світової війни. Одним з чинників, що заважали шукати ромських інформантів та записувати свідчення, були також певна замкнутість, притаманна  тій частині ромського населення, яке зберігає традиційний спосіб життя, та невдалі спроби встановити довірливі відносини з представниками громади і респондентами. Але, попри усі можливі складнощі, інтерв’ю, які вдається записати, містять важливу, часом – унікальну інформацію про перебіг подій, пов’язаних із ромами, у різних регіонах України під час окупації, критерії ставлення до різних груп ромів з боку нацистської влади, про спроби вижити та стратегії порятунку ромів, про їхні реакції на переслідування та поведінку навколишнього населення – сусідів ромів – у таких ситуаціях, про подальшу долю тих, хто пережив переслідування та винищення, про наслідки, які залишив геноцид у свідомості та поведінці ромів, та способи їхнього пам’ятання про трагедію. Такі інтерв’ю є унікальним матеріалом, що їх можна використати як джерела як у наукових цілях – для мікроісторичного дослідження подій війни, – так і у освітньо-педагогічному процесі, у краєзнавчій діяльності, під час викладання історії геноциду ромів, нацистського та румунського окупаційного режимів під час Другої світової війни або підготовки учнівських дослідних робіт на відповідну тематику.

 


[1] З останніх книжок українською, що містять розгляд найпоширеніших у сучасній дослідницькій практиці принципів та методик аналізу усноісторичних наративів, див., напр., монографію: Грінченко Г. Усна історія примусу до праці. Метод, контексти. Тексти. – Х.: «НТМТ», 2012. – 304 с. 

[2] Докладніше про цей проект, а також окремі свідчення див.: Навроцька Є.

Антиромська політика в Закарпатті у роки Другої світової війни: зібрання свідчень та збереження історичної пам’яті // Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі. – 2009. – № 2 (6). – С. 124–140 (http://www.holocaust.kiev.ua/news/jurnal_nodostup/NAVROTSKA.pdf).

[3] Бiлий камiнь з чорної катiвнi: Голокост ромiв Закарпаття / Упор. А. Адам та Є. Навроцької. – Ужгород: Вид-во О. Гаркуши, 2006. – 146 с.

[4] Докладніше про кількісні та якісні показники «української» частини цієї колекції відеосвідчень, зокрема записаних у ромів інтерв’ю, див.: Ленчовська А. Відеосвідчення Інституту Фонду Шоа як джерело до вивчення та викладання історії ромів України у період 1941–1944 рр. // Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі. – 2009. – № 2 (6). – С. 114–123 (http://www.holocaust.kiev.ua/news/jurnal_nodostup/LENCHOVSKA.pdf).

[5] Докладніше про діяльність асоціації «Яхад – Ін унум» див.: http://www.yahadinunum.org/ 

[6] Див., напр.: Воспоминания ветерана Лельчицкой партизанской бригады ГРУ Т. Марковской (Публикация А. Гогуна, М. Церович) // Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі. – 2009. – № 1 (5). – С. 71–103 (http://www.holocaust.kiev.ua/news/jurnal_nodostup/Gogun_Cerovic.pdf); Цыганская дорога: Воспоминания Ивана Корсуна (Публикация Н. Бессонова) // Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі. – 2009. – № 2 (6). – С. 172–210 (http://www.holocaust.kiev.ua/news/jurnal_nodostup/KORSUN.pdf).